Київський кобзарський цех (kkceh) wrote,
Київський кобзарський цех
kkceh

Трохи про фестиваль, кобзарів та ККЦ

У Національному центрі народної культури "Музей Івана Гончара" з 21 по 23 травня відбудеться третій кобзарський фестиваль "Кобзарська трійця" із майстер-класами, виставками, презентаціями, концертами і, звісно ж, стародавніми танцями з живою музикою.
Організатори фестивалю: НЦНК "Музей Івана Гончара", Київський кобзарський цех, Харківський кобзарський цех, туристичний клуб "Скіфи", Українська експериментальна лабораторія фольклору.
Мета фестивалю: сприяння подальшому відродженню, розвитку та популяризації традиційного кобзарського мистецтва, залучення молоді до цієї справи. Привернення уваги громадськості до національних традицій, культурно-історичних надбань українського народу. Організація змістовного та пізнавального відпочинку для сім’ї.
Цільова аудиторія фестивалю не обмежена віком, соціальним та матеріальним становищем та видом діяльності.
Фестиваль буде цікавим кожному, незалежно від віку та виду діяльності, адже нестиме у собі інформацію з глибини віків про одну з унікальних самобутніх ланок національної культури.

Кобзарство – це сувора традиція, звичай та незвичайна історія про співців українського народу.
В українській культурі з давніх-давен природньо співіснували кобзарство (духовно-мистецька традиція з особливим світоглядом і стилем життя) і бандурництво (світське музикування, поширене серед інтелігенції та селян). У XVII-XVIII ст. мало не в кожній українській хаті були кобзи. Грали на традиційних інструментах козаки й представники української еліти. 1775 року Запорозьку Січ було ліквідовано, і все менше козаків та старшини грали на кобзах, але продовжувала існувати кобзарська духовна традиція – незрячі співці нагадували про козацькі вольності. Надзвичайно високим був моральний авторитет цих мандрівних філософів-митців. Кобзарем міг стати далеко не кожен. Хлопці обирали собі вчителя і від нього протягом 3-4 років навчалися грати й співати, опановували цехові звичаї. Отримавши "визвілку" (склавши своєрідний іспит), молоді кобзарі вступали до братства. Кожне братство гуртувалося довкола однієї з церков повіту і мало свою цехову корогву. Кобзарі мали свою таємну – "лебійську" – мову, таємні пісні, танець і власне бойове мистецтво. Українське кобзарство майже з часів середньовіччя зберегло традицію, що, як показує час, не вдалося у жодній іншій європейській країні. Однак ця традиція досі була втаємничена, сьогодні нею володіє не більше тридцяти осіб у кількох областях України. Живого діалогу співців із народом, що спостерігався ще на початку минулого століття, немає. А електронні засоби музикування нині, здається, витісняють навіть універсальну гітару.
Не випадково місцем проведення фестивалю обрали Музей Івана Гончара. Його засновник, скульптор і громадський діяч Іван Гончар, ще з 1960-х років приймав у себе кобзарів — зокрема, засновника сучасного Київського кобзарського цеху Георгія Ткаченка. А кобза й ліра з колекції приватного музею Гончара слугували зразками для відродження традиційних кобзарських інструментів. Серед братчиків кобзарського цеху небагато професійних музикантів, зате є лікарі, літератори, художники, мовознавці, історики. Адже кобзарство — це не самовираження митця на сцені, а філософська традиція, своєрідний спосіб життя. Серед учасників фестивалю — режисер Олесь Санін, Тарас Компаніченко, Ярема (Вадим Шевчук), Едуард Драч, Тарас Силенко, Кость Черемський, Юрко Фединський. І, звісно ж, цехмайстер Микола Товкайло, Володимир Кушпет, Михайло Хай та багато інших не менш відомих братчиків Київського та Харківського цехів.
Останніми роками в оновленому музеї уже кілька разів відбувалися міні-фестивалі й виставки кобзарських музичних інструментів. Цього разу також експонуватиметься виставка інструментів, фото і архівних матеріалів, а також книг і дисків про кобзарство. У п’ятницю і в суботу з ранку до обіду будуть майстер-класи з таких інструментів: старосвітська бандура, кобза, ліра, торбан. Цехові майстри покажуть охочим, як майструвати кобзу чи ліру, поділяться секретами вибору "музичних" верби чи клена. Вечорами впродовж трьох фестивальних днів відбуватимуться концерти, ще й будуть танці — традиційні українські, у супроводі троїстих музик. Гості переглянуть фільм "Мамай" Олеся Саніна та документальну стрічку Ганни Яровенко "Фієста" про сучасного кобзаря з Черкащини Михайла Коваля.
Чому вирішили влаштувати фестиваль саме на Трійцю? "На Трійцю, за традицією, розпочиналося кобзарювання, а на Покрову завершувалося, — розповідає цехмайстер Київського кобзарського цеху, археолог Микола Товкайло. — Кобзарі в старі часи кріпилися до якоїсь церкви, мали там свою ікону. Як правило, як у козаків, так і в кобзарів, іконою-покровителькою був образ Покрови Пресвятої Богородиці. У Київського кобзарського цеху теж виробилася традиція збиратися на Трійцю біля церкви Івана Богослова, що на території Михайлівського монастиря. Ми освячуємо там інструменти, які змайстрували за рік, хлопці співають псалми і думи...". А взагалі кобзарі та лірники кобзарювали протягом року.
Київський кобзарський цех утворився в середині 1970-х. На той час кобзарська традиція вже була перервана, причому штучно. "За більшовицької окупаційної влади явище кобзарства було прирівняне до жебрацтва, а інструменти були названі "куркульськими, буржуазними, націоналістичними" й підлягали винищенню, — розповідає Микола Товкайло. — Носіїв "жебрацьких" і "куркульських" традицій також винищували. Після розстрілу кобзарів у Харкові у середині 1930-х традиція, здавалося б, перервалася. Водночас нова влада почала виробляти "радянський" репертуар, підпорядкований ідеологічному апарату. Звичайно, традиційні бандуристи, які нікому не підпорядковувалися, випадали з цієї системи".
Утім певний зв’язок залишався. Художник і музикант Георгій Ткаченко, який перейняв у незрячих співців репертуар у неспотвореному вигляді й зберіг традиційну бандуру, передав свої знання кільком наступникам, які заснували Київський кобзарський цех – це Микола Товкайло та Микола Будник. Кость Черемський у Харкові навчився грати у кобзаря Парфіненка. На початку 1990-х до цеху приєдналося багато молоді. Братчики відновили старовинні інструменти. Скажімо, кобзу і торбан, які мовчали вже понад 100 років. "Але в тому вигляді, в якому традиція побутувала у ХІХ столітті, ми її, звісно, не можемо відродити. Та й не ставимо такої мети", — каже Микола Товкайло. Так, лебійська мова незрячих майже не використовується. Хоча братчики знають, що така мова є, і є її словник. Визвілка — своєрідний іспит і надання права кобзарювання, практикується, але не в такому вигляді, як колись. В давнину братство опікувалося всім — моральною підготовкою учня, навчанням. Сьогодні в кобзарів також є учні. "Коли учень готовий вчитися — учитель завжди знаходиться, — переконаний Микола Товкайло, який свого часу так захопився ідеєю навчитися грати на старовинній бандурі, що знайшов учителя Георгія Ткаченка і після цього вже сам навчав хлопців майструвати музичні інструменти у Переяславі. — Основу репертуару в старі часи й тепер становлять релігійні канти і псалми. Коли складали "іспит", треба було обов’язково знати не менше десяти псалмів і хоча б одну думу. Нині кобзарі знають, окрім псалмів, хто дві-три, а хто й по вісім-десять дум...".
За часи незалежності вийшло чимало книг про колишнє і сучасне кобзарство, які написали цеховики Михайло Хай і Кость Черемський. Володимир Кушпет видав книжку
"Старцівство" і самовчитель гри на кобзі, лірі й торбані.
Сьогодні мало хто знає, що кобзарям не годиться аплодувати. Тільки дякувати і давати пожертву. Бо вони — не артисти, а вчителі. У їхніх думах і псалмах розповідається про моральноетичні проблеми, які залишаються незмінними у будьякому столітті. Заздрість, гнів, неправдивість одвіку гризуть людські душі, а милосердя, чесність і стриманість ллються бальзамом на душевні рани. В давнину сліпих кобзарів називали старцями. Первісно це слово означало «мудрець», а згодом стало синонімом жебрака.
"У козацькі часи були кобзарі — носії епічної традиції — й музики, які грали на кобзі й бандурі переважно для себе, — розповідає Микола Товкайло. — Проте в умовах колоніального режиму тодішня провідна верства масово русифікувалася або спольщувалася, поривала зв’язок із своїм народом. Це також одна з причин зникнення кобзарів. Якщо у XVIII столітті бандура, торбан, кобза були дуже популярними навіть при дворі великих магнатів, то в XIX столітті еліта забула про ці інструменти".
Бандура і кобза — це два різні інструменти, що несли одну традицію. Як розповів цехмайстер, співців назвали кобзарями після Тараса Шевченка. Хоча, перед цим їх називали і Божими людьми, і старцями. Лірники ходили по всій Україні, а кобзарі винятково на Лівобережжі. Були окремі школи лірників на Волині, Київщині, Житомирщині й Білоруському Поліссі. Дуже шкода, що науковці мало цікавилися лірницькими кантами і псалмами. Леся Українка переважно записувала думи, бо вони зникали, а псалми співали повсюдно. Але на сьогодні збереглося не так багато їх записів.
На початку ХХ століття серед освіченої інтелігенції виникла думка, що для розвитку української музики потрібно переходити на нові музичні лади і змінювати інструмент. Таким чином діатонічна старосвітська бандура була підмінена хроматичним інструментом з іншою кількістю струн, з іншим способом гри. Це дуже збіднило українську музичну культуру — адже традиційну бандурну музику на новому академічному інструменті відтворити неможливо.
Утім, може, це природня еволюція інструмента, і не потрібно повертатися до первинного варіанту? "Порівняймо бандуру і скрипку — ці обидва інструменти виникли і сформувалися приблизно в один час, у XVI—XVII століттях, — відповідає Микола Товкайло. — І що зі скрипкою сталося за ці 500 років? Вона майже не змінилася відтоді, і це не вважається недоліком. Бандура ж протягом ХХ століття перетворилася на зовсім інший інструмент. На новій бандурі можна виконати Скрябіна, Баха чи Генделя, але не українську народну музику, що писалася для бандури". Утім цехмайстер Кобзарського цеху переконаний, що "переназивати" громіздку перероблену бандуру не варто: "Ми розрізняємо, але не протиставляємо ці два інструменти — традиційний і академічний. За час, відколи новий інструмент утвердився, виникли цілі школи і системи навчання таких бандуристів. Це вже повноправний елемент української культури. Але й правдиву традицію забувати не слід".
Нині цехові братчики мандрують Україною та закордоном, співають і влаштовують виставки традиційних муз.інструментів. Проводять реконструкцію цих інструментів за старовинними зразками, в репертуарі цехових співців – думи, псальми, балади, історичні пісні, танці, побутові та жартівливі пісні.
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

  • 0 comments